Sea
Storm
Dark waves
Salt blesses
Lighting sings a note
My storm symphony in the rain
Curtain falls, seagulls cry encore, rain washes my tears.

Originally published in The Fib Rewiew, Fall 2026 #55. The Fib Review

Artwork: Where Water Meets Sky (2026)
Part of the exhibition If You Find This — Online Art Exhibition | StreetNet
From the series Scriptorium of the Soul

Artwork by Tetiana Yatsechko-Blazhenko.

© 2026 Tetiana Yatsechko-Blazhenko. All rights reserved.

My solitude is titanium armor,
protecting me from acidic stares
and questions that bring tears.
My solitude is the key to all locks,
it opens Pandora’s box
and raises my pulse to critical levels.
My solitude is the first full stop
in relationships that breed gray hair
and trembling hands.
My solitude is my strength,
in cities of strangers
beneath statues of gods that are not mine.

Originally published in Shot Glass Journal, Issue #48, January 2026. https://www.musepiepress.com.

Artwork: The Spell (2026)
Part of the exhibition If You Find This — Online Art Exhibition | StreetNet
From the series Scriptorium of the Soul

Artwork by Tetiana Yatsechko-Blazhenko.

© 2026 Tetiana Yatsechko-Blazhenko. All rights reserved.

Старі світлини — це не лише родинна пам’ять, а й цінне історичне джерело. Вони допомагають досліджувати одяг різних епох, родинні традиції та звичаї, особливості побуту, архітектуру й повсякденне життя українців. Навіть звичайна фотографія може відкрити чимало подробиць про час, у який її зробили, місце, де жили зображені люди, та суспільство, частиною якого вони були. Саме тому старі фотографії варто берегти й оцифровувати, зберігаючи інформацію про людей, місце та обставини зйомки. Якщо світлина має особливу історичну цінність, можна звернутися до місцевого музею чи архівної установи, щоб дізнатися про можливості її збереження та дослідження. Важливо також ставитися до родинних архівів відповідально. Перш ніж продавати старі світлини на аукціонах, варто з’ясувати їхнє походження та історичну цінність. Втрата імен, дат і відомостей про місце зйомки ускладнює подальше дослідження, а фотографії без належної атрибуції можуть стати підґрунтям для хибних трактувань минулого. Сьогодні ділимося кількома світлинами, які відкривають різні сторінки життя українських родин. На них — весільні урочистості, зустрічі подруг, традиційне вбрання та життя українців. Кожна фотографія зберігає не лише образи людей, а й деталі своєї епохи: звичаї, одяг, родинні зв’язки та обставини, у яких жили наші предки.

Фото з минулого: історія Лисавети Карпенко

Надія Ясинська, голова ГО “Клуб класичного та історичного танцю”, поділилася світлиною 1912 року, на якій праворуч зображена її прабабуся Лисавета Максимівна Коза (у заміжжі Карпенко) разом із подругами. Фотографію зробили в селі Гельмязів Золотоніського району Полтавської губернії (нині Черкаська область).

Історією своєї прабабусі Надія Ясинська поділилася в коментарі до світлини:

“На фото праворуч моя прабабуся Лисавета Максимівна Коза (по чоловіку — Карпенко) разом із подругами. С. Гельмязів Золотоніського району Полтавської (зараз Черкаської області). Коханий хлопець Лисавети, з яким вони збирались одружитись, загинув під час Першої світової війни. Тому, коли пізніше до родини прабабусі заслали старостів від Прокопа Карпенка (мого прадіда), вона плакала та благала не віддавати її заміж за немилого. Але не ті часи і не ті норови були тоді, щоб не покорятися волі батьків, які вже все вирішили за Лисавету… Прожили вони в парі з Прокопом Никифоровичем Карпенком (Немержею) з 1918 до 1961 року, аж до самої смерті Прокопа, здоров’я якого забрали сталінські табори. У цьому шлюбі народили та виховали трьох синів-соколів, молодший з яких мій дідусь — Платон Прокопович Карпенко. Він і написав ці спогади в своїй книжці “Пам’ятаємо…” (Житомир: “Полісся”, 2009). …За рахунок власних фізичних і духовних сил та особливостей характеру Лисавета Максимівна прожила завидно довге життя — 99 років. Заслужила гідну шану і повагу та добру людську пам’ять…”.

Історія Лисавети Максимівни — це розповідь про час, коли батьківська воля часто визначала долю дітей. За старою світлиною постає життя жінки, якій довелося пережити особисту втрату, створити сім’ю за обставин, яких вона не обирала, і пройти через складні історичні випробування.

Дві сестри з Переяслава

Другу світлину для нашої добірки надав Михайло Канівець. На фотографії, зробленій у фотостудії Бенедицького та сина в Переяславі, зображені дві молоді сестри. За наявними відомостями, знімок датується серединою 1910-х років. На той час місто належало до Полтавської губернії, нині це Київська область.

Праворуч — Ганна Нутрієвська, майбутня дружина Прохора Канівця та прабабуся Михайла Канівця. Вона стала матір’ю Івана Прохоровича Канівця, батька Віктора Івановича Канівця.

Увагу привертає вбрання дівчат: на їхніх шиях — численні низки намиста, а одяг доповнюють традиційні елементи жіночого костюма, зокрема спідниця з візерунком і жупан. Волосся заплетене в коси. Окрема деталь, яку помічаєш під час уважного розглядання фотографії, — руки обох дівчат. Їх вигляд може свідчити про щоденну фізичну працю, звичну для багатьох сільських жінок того часу.

Сестри жили в селі Виповзки неподалік Переяслава. На жаль, ім’я та подальша доля другої дівчини, яка на фотографії вища на зріст, залишаються невідомими.

У шлюбі Ганни та Прохора Канівців народилося троє дітей: Іван Канівець (1921–1997), Ольга Канівець і Сава Канівець.

Сьогодні ця світлина дає змогу зазирнути в минуле української родини й водночас нагадує, скільки невідомих історій досі зберігають приватні архіви. Можливо, серед читачів знайдуться люди, які впізнають другу сестру, згадають її ім’я або зможуть розповісти про її долю.

Жінки із Сумщини на столітньому фото

Старі фотографії зберігають пам’ять про наших предків у рисах облич, одязі та деталях повсякденного життя. Читачка Поліна поділилася родинною світлиною, на якій зображені три жінки в традиційному вбранні. За словами власниці фотографії, знімок зроблено на початку XX століття в Роменському районі на Сумщині.

“На фото моя прабабуся (праворуч) — Кащенко Марія, ймовірно, поруч із сестрами свого чоловіка. Сумщина, Роменський район. Початок 1900-х років”, — розповідає Поліна.

Світлина привертає увагу деталями жіночого вбрання: вишивкою на рукавах, намистом із хрестами та керсетками. Такі елементи допомагають досліджувати особливості традиційного одягу Лівобережної України й дають уявлення про те, як жінки вдягалися на початку минулого століття.

Водночас кожна деталь старої фотографії потребує уважного розгляду. Одяг, прикраси та зачіски можуть стати важливими підказками для дослідників, а родинні спогади допомагають встановити імена зображених людей і відновити історію світлини.

Українська “Просвіта” в Аргентині

Цією світлиною з нашими читачами поділилася Марія Сільвіна Джуліано з Аргентини. На фотографії зображена її мама, Марія Шукайло, яка приїхала до Аргентини разом із батьками з України.

Світлина датована 25 травня 1940 року. На ній — члени української громади “Просвіта” з району Саладільйо в аргентинському місті Росаріо. Того дня вони взяли участь у патріотичних заходах у державній школі, де навчалися їхні діти.

Українці, які оселялися в Аргентині, шукали можливостей для праці та кращого життя. Частина переселенців працювала в м’ясній промисловості. Поступово вони облаштовувалися на новому місці, підтримували зв’язки між земляками, створювали громадські об’єднання та намагалися зберегти мову, культуру й традиції.

На світлині жінки вдягнені в традиційне українське вбрання, а чоловіки — у святковий одяг. Серед присутніх — Марія Шукайло, уродженка Харкова. Її донька Марія Сільвіна Джуліано розповідає, що пишається своїм українським походженням і культурою та бере участь у житті української громади свого міста. Для неї ця фотографія — не просто родинний спогад, а частина історії, яку важливо зберегти для наступних поколінь.

Ця світлина нагадує, що українська історія творилася не лише на рідній землі. Навіть далеко за океаном українці об’єднувалися, підтримували одне одного та передавали дітям пам’ять про своє походження. Завдяки родинним архівам сьогодні можна побачити, як українська культура жила й розвивалася за межами Батьківщини.

Весільні фото з Вигурівщини

Марія Бойко поділилася двома фотографіями з особливої події в історії своєї родини — весілля прабабусі Марії та прадідуся Михайла. Воно відбулося 1952 року в селі Вигурівщина, на території сучасної Троєщини в Києві.

За цими весільними світлинами — історія непростого життєвого шляху. У дитинстві Михайла, як і багатьох інших українців, німці вивезли на примусові роботи до Німеччини під час Другої світової війни. Там він працював у важких умовах. Після завершення війни Михайло повернувся в Україну, де через родичів познайомився з Марією.

Згодом знайомство переросло в кохання, а потім — у сім’ю. Подружжя прожило разом 56 років.

Дві фотографії з весілля 1952 року зберегли пам’ять про початок їхнього спільного життя. За цими кадрами — долі людей, яким довелося пережити воєнне лихоліття, примусове вивезення та непрості випробування. Попри все, вони змогли знайти одне одного й побудувати сім’ю.

Весільні фотографії особливо цінні тим, що зберігають не лише образи людей, а й атмосферу певної епохи: одяг, звичаї, родинні традиції та уявлення про важливі життєві події. Розглядаючи такі кадри, ми можемо більше дізнатися про життя попередніх поколінь і побачити історію країни через досвід окремих родин.

Де шукати інформацію про предків зі старих фото?

Якщо у вашому сімейному архіві збереглися старі фотографії, але ви не знаєте, хто саме на них зображений, звідки походили ці люди та як склалися їхні долі, спробуйте дослідити історію свого роду. Навіть кілька відомих фактів — прізвище, назва села чи міста, приблизний рік народження чи місце проживання — можуть стати відправною точкою для пошуку.

Сьогодні частину генеалогічних досліджень можна проводити безкоштовно і самостійно онлайн, адже дедалі більше архівних документів оцифровують і публікують у відкритому доступі. Це дає змогу самотужки шукати відомості про предків, досліджувати історію родини та поступово відновлювати зв’язки між поколіннями.

У пригоді може стати Duck Inspector — безкоштовний сервіс, який допомагає орієнтуватися серед онлайн-ресурсів для генеалогічних досліджень.

На сайті є окремий розділ “Джерела”, де зібрано посилання на вебсайти та інші сервіси для пошуку архівних документів і відомостей про людей, які жили в минулі століття. Представлені ресурси охоплюють різні регіони України, тож шукати інформацію про своїх предків можуть не лише мешканці певної області, а й усі, хто досліджує українське коріння.

Читачі можуть ознайомитися з добіркою фондів і справ, доступних для генеалогічного пошуку онлайн.

Можливо, саме ці ресурси допоможуть вам встановити імена людей на старих родинних фотографіях, дізнатися більше про місця, де жили ваші предки, або відшукати відомості про попередні покоління вашої сім’ї. Адже кожна знайдена деталь може стати ще одним фрагментом сімейної історії, яку варто зберегти й передати нащадкам.

Тиждень продовжує збирати візуальну історію України. Якщо у вашому сімейному архіві є давні фотографії, поділіться ними з нами разом із родинними історіями, іменами, датами та відомостями про місце зйомки. Можливо, саме ваша світлина допоможе відкрити ще одну сторінку минулого й повернути пам’ять про людей, чиї історії заслуговують бути почутими.

Читати також: Фото й вишивка як спадок: історія родини з Великої Багачки

Originally published at https://tyzhden.ua on October 27, 2026.

My grandmother’s village was a cozy little world of games and adventures when I was a child. I could roll down a hill into the soft grass, give myself a manicure with flower petals, play with baby rabbits, or float on an old tractor inner tube in the pond. The list could go on forever. In those pre-internet days, a child’s imagination knew no bounds.

How We Tried to Stop Time

While Grandma worked in the yard, my sister and I would make plans for the day, once again trying to come up with something to do. I was nine, and she was six. It was the early 1990s. The only gadget we had was a massive wooden wall clock with a pendulum. It set the rhythm of life for our entire family. Hanging beneath it was an oval white bas-relief portrait of Taras Shevchenko, almost like another icon in the house.

The clock had a little door that we would open with a tiny key whenever Grandpa wasn’t looking. We sometimes lost the key, too. The clock ticked so loudly that it got on our nerves, especially at night. So we decided to stop time.

Of course, Grandpa would notice by evening. He would ask whether we had anything to do with it. We would shrug and watch as he inspected the mechanism, set the pendulum swinging, and brought the clock back to life. Once again, it would start ticking away, making us “grow older.”

We believed that if we stopped the clock, our childhood would last forever.

Grandpa would glance toward our room and deliberately hold up the key before slipping it into his shirt pocket. We watched him through the crack in the door. Never mind. If we couldn’t stop the clock, we would stop time another way — with the telephone.

A large black rotary phone sat on a shelf inside the cupboard. It had no buttons. It was the kind of phone that could trap your fingers as you dialed a number. You also needed a bit of strength to dial an eight or a nine. One of our favorite pastimes was to pick a name from the phone book, call a complete stranger, and say nothing — or call our cousin, who lived on the next street over.

Sometimes we pulled so hard on the telephone cord, trying to drag the phone into our room, that we yanked it right out of the wall socket. Disaster. We would then turn ourselves into telephone repair experts, plugging it back in any old way. From the outside, everything looked fine. But for the rest of the day, no one could get through to Grandpa.

The moment Grandpa needed to make a call, our little schemes would come to light. As punishment, we were forbidden to touch not only the clock but the telephone, too. But with grandparents as kind as ours, such bans never lasted long. The phone would be fixed, and by the next day, it would be buzzing with calls again.

Later, when our parents had a telephone line installed in their apartment in the city, we finally had someone else to call: Mom and Dad. Their phone bills began to climb dramatically.

We usually called them in the evenings. We would call for Grandma, and she would come running from the summer kitchen, wiping the sweat from her forehead. Then she would give Mom a detailed account of our daily activities: how we slept in late, how we had become “city girls,” yet still helped out around the farm, hoeing the vegetable garden and picking strawberries.

Meanwhile, my sister and I would talk over each other, eager to tell Mom how much we loved it there. We didn’t want to go to the seaside. We wanted to stay in the village until September 1.

Our parents would arrive toward the end of August, and we would help dig up the potatoes. Just like that, our adventures would come to an end.

But summer wasn’t over yet. There was still time.

Two Meters of Liver Sausage

July was the halfway point of summer, and we still had a whole world of adventures ahead of us. There were plenty of errands and discoveries to look forward to. We had to make trips to the kooperatsiia — the local word for the village shop — and on weekends, we went to the market, where you could buy just about anything from car-side stalls or vendors selling their goods on the grass. That was where we got treats, ice cream sold by weight, and watermelons.

My sister and I especially loved going to the shop on our own. Every trip felt like an adventure. One day, Grandpa asked us to buy a loaf of dark bread, some sweets, and liver sausage. For some reason, we decided to spend all the money left over after buying the bread and sweets on sausage. Liver sausage was cheap, so we ended up buying four kilograms of it.

We carried it home like a magnificent catch, delighted that such a small amount of money had bought us so much.

Several times along the way, we stopped to admire our purchase. We giggled, imagining how astonished Grandpa would be. And astonished he was. When he unwrapped the sausage and laid it out on the table, he was so surprised he nearly dropped into his chair.

What we saw wasn’t just a length of sausage. It was a string of sausage pearls, almost two meters long, dangling before our eyes like a living snake.

We laughed until we cried, counting the individual links and imagining that we could string them together into a gigantic necklace. It became the story everyone retold that summer.

We ate that sausage for a long time afterward, and every time we did, we burst out laughing all over again. After that little adventure, whenever we were about to head to the shop, Grandma and Grandpa would invariably remind us:

“No liver sausage!”

We would just smile, remembering the two-meter sausage necklace we had spread across the table.

To be continued…

Author’s Note

Originally published in Ukrainian as Тетяна Яцечко-Блаженко. “Білогородка. Літо, де зупинився час,” in Коло млина: альманах, edited by A. Shevchenko (Kharkiv: Ukr-Publisher, 2026), pp. 221–224.

Translated into English by the author.

Morning Dew. Photograph by the author.

© 2026 Tetiana Yatsechko-Blazhenko. All rights reserved.

A step-by-step genealogy guide to finding lost immigrant ancestors using phonetic search, church rolls, and historic records.

Have you ever looked at a faded black-and-white photograph in a family album and wondered about the forgotten face staring back at you?

For decades, my family held onto a handful of striking photographs sent from the United States. Unlike our other vintage family pictures, these stood out immediately: the tailored suits, the stylish haircuts, and the polished studio backdrop told a story of a completely different world.

When I asked my grandmother about them years ago, her answer was brief: “That’s my uncle. He left for America before the World War, and we slowly lost touch.”

No letters survived. No addresses were saved. Nobody knew when the connection had ultimately faded or even where he had landed, beyond a vague rumor: Chicago.

If you have hit a similar “brick wall” in your genealogy research — especially when tracing Eastern European ancestors or finding immigrant relatives — you know how frustrating sparse details can be. Here is how I transformed a few blurry rumors into a practical search strategy, and how you can apply the same steps to trace your own transatlantic ancestors.

📌 Key Takeaways at a Glance:

1. Always search passenger arrival logs using phonetic name variations and wildcards.
2. Check home-country church registers and confessional rolls for marginal notes like “In America”.
3. Explore local newspapers and historical directories in destination cities to piece together their final story.

Step 1: Rethink Your Search Queries (The Double Misspelling Trap)

My search began where most American immigration genealogy starts: major passenger arrival databases like Ellis Island and FamilySearch. I typed in my relative’s exact first name and family surname, expecting an instant match.

Nothing.

I spent weeks tweaking search filters, suspecting he might have entered through Canada or another port. The breakthrough came when I realized a fundamental rule of passenger list research: Immigration clerks wrote down what they heard, distorting both first names and surnames based on foreign accents.

When I broadened my search using phonetically similar variations and wildcard characters (*), the exact passenger log finally appeared. Both his first and last names had been altered by the clerk:

• An “r” in his first name had been replaced with an “l” because of how it sounded to an English-speaking clerk.
• His Slavic surname was phonetically spelled out, completely changing its appearance in database search engines.

💡 Genealogy Tip: Never assume your ancestor’s full name remained intact during their journey. Clerks frequently misheard foreign vowels, simplified complex surnames, or replaced letters. Try searching using wildcard characters (*). Soundex phonetic matching, or typing only a first name alongside an approximate birth year.

Step 2: Search Local Church Records for “Hidden” Marginal Notes

Before an emigrant ever stepped onto a ship, their departure often left a paper trail in their hometown parish registers.

While indexing digitized parish census documents (confessional rolls) from the early 20th century, I stumbled upon an entry for my relative’s household back in his native village. Next to his name, the local priest had left a tiny handwritten note in the margin:

“Currently in America.”

This tiny annotation was a goldmine for family history research. It gave me three critical clues:

1. Estimated Arrival Window: He had already left by the early 1910s.
2. Estimated Age: It provided an approximate birth year range.
3. Confirmation: It validated that I was researching the right person, not a namesake.
4. If you are stuck on when someone left, look at local records in their country of origin. Census takers and local priests frequently noted absent family members who were working abroad.

Step 3: Reconstruct the Ocean Crossing

Armed with the arrival record, the details of his journey finally came to light:

• Departure Port: Hamburg, Germany (one of Europe’s primary emigration hubs at the time).
• Arrival Port: New York, shortly before WWI.
• Travel Class: Third Class (Steerage).

What Third Class Steerage Travel Really Meant

In the early 1900s, a third-class ticket to the United States represented several months’ (or even years’) worth of savings for a rural family.

Steerage travel was crowded and uncomfortable, but it was also a deeply social experience. Immigrants from neighboring villages often pooled resources and traveled together in small groups, building informal communities on board before even setting foot in the New World.

Step 4: Trace Their Footprints in Industry Hubs

While many immigrants remained near New York, my relative headed straight for Chicago, which at the time was booming as a major industrial center.

By cross-referencing US Census records and WWI draft registration cards on free genealogy databases, I was able to piece together the rest of his story:

• Occupation: He worked for decades in local industry in Illinois.
• Lifespan: He lived a long, quiet life, passing away in his late eighties.
• Family Life: He married and built a life abroad, maintaining ties through occasional photos sent back home during the interwar years.

Matching a historical marriage certificate to one of the mystery photographs in our family album finally allowed us to date the picture and identify his wife.

Eventually, locating a short notice in a local historical newspaper database provided final closure, listing his surviving family and confirming his journey’s end.

Summary Checklist for Tracing Your Immigrant Ancestors

If you are trying to find lost relatives who emigrated across the ocean a century ago, keep these four principles in mind:

1. Expect Double Misspellings: Search for phonetic variations of BOTH first names and surnames. Clerks routinely misheard both.
2. Check Origin Records: Look at home-country parish logs, military drafts, or local tax records for marginal notes mentioning emigration.
3. Follow the Route: Research major European ports of departure (Hamburg, Bremen, Southampton, Liverpool) if US arrival databases yield no initial results.
4. Explore Local Newspapers: Once you identify the US city where they settled, search digitized local newspapers for announcements, obituaries, or workplace mentions.

Every faded family photo holds a story waiting to be retrieved. With a little patience and a flexible search strategy, those distant rumors can become a vivid part of your historical understanding again.

Winter. Photograph by the author.

© 2026 Tetiana Yatsechko-Blazhenko. All rights reserved.

До вашої уваги фотографії з приватної колекції Олександра Жарикова, дослідника, який вивчає традиційний одяг Чернігівщини та розповідає про нього на своїй сторінці в Instagram — etno_sorochka_ukraine.

На фото нижче, зробленому 1959 року, — юна наречена Марія Яківна Бойправ, якій на той час було 18–19 років. Вона родом із села Тужар на Чернігівщині.

Марія одягнена у традиційне весільне вбрання свого краю. На шиї — прикраса-лускавка, а голову прикрашає святковий вінок-восковиця.

У ті часи наречені на Чернігівщині зверталися до майстринь, які власноруч виготовляли такі вінки. Жінки передавали секрети народного ремесла від покоління до покоління. Особливу роль у святковому образі відігравало й намисто — лускавки, яке своїм блиском доповнювало вбрання нареченої.

Ця світлина є цінною пам’яткою свого часу. Вона зберігає не лише образ юної Марії, а й частинку традиційної культури Чернігівщини — народний одяг, прикраси та майстерність місцевих жінок.

На головному фото ми бачимо дівчат із села Сорокошичі у традиційному одязі Чернігівщини 1950-х років. Ця автентична світлина є важливим свідченням нашої культурної спадщини, адже на ній зафіксовано вбрання та традиції регіону того часу. Зокрема, другою справа на знімку зображена Надія Макарівна Шкляревська, яка проживає у селі Тужар.

На наступній світлині 1960-х років — наречена Марія Романівна Лях та її дружка Євдокія. Молоді жінки одягнені у традиційне святкове вбрання: вишиті сорочки, спідниці з нагрудниками та фартушки.

Особливо вирізняється образ Марії — на ній весільний вінок і багато традиційного намиста — лускавок. Поверх вбрання одягнений “пінжак”, як називала його сама Марія Романівна, підв’язаний білою хусткою. Це фото якраз показує образ молодої жінки зблизька, тож можна краще розгледіти її віночок та прикраси.

На ще одній світлині — весільне фото Ганни Іванівни Бойправ із села Сорокошичі. Жінки одягнені у традиційні вишиті сорочки, темні безрукавки та білі фартухи, а їхні шиї рясно прикрашені скляним намистом. На голові однієї з жінок — весільний вінок, тоді як інша покрита білою хусткою.

На жаль, село Сорокошичі у 1965–1966 роках було затоплено під час створення Київського водосховища. Саме тому збереження таких фотографій є дуже важливим для історії втрачених сіл України.

Originally published at https://ukrainky.com.ua on October 14, 2026.

In 1990, children growing up in Ukrainian cities had neither the internet nor mobile phones. But when it came to entertainment, their imaginations worked overtime. No one even knew what boredom was. The many games played in courtyards were passed down from older children to younger ones.

At the beginning of summer, city courtyards emptied out as most children headed to the countryside to stay with their grandparents. Those who had no relatives in a village had to remain in the city.

Every June, our parents drove us to our grandparents’ house. The route took us through Kremenets, in Ukraine’s Ternopil Oblast. We brought our city cat, Tymko, along for the summer trip. He dutifully travelled the entire way, anticipating a new world of sounds and encounters.

We always planned a stop in Kremenets. While my sister and I gazed through the car windows at Castle Hill and the fortress ruins, our parents bought local delicacies for our grandparents. Those were the days when shop shelves stood empty, but in Kremenets, you could always find something that was otherwise in short supply. And the rye bread there was delicious. Its aroma instantly filled the car.

We would always stop in the Kremenets Mountains, a miniature version of the Carpathians. Dad would point out Ukraine’s only luge track, located right there in Kremenets, and tell us about it as we drove by.

On the outskirts of the town, we passed old houses with tiled roofs and thatched ridges. They seemed to have been built back in the days of Queen Bona Sforza, who, according to legend, lived in the castle and even ordered a suspension bridge to be built between the mountains…

Our journey then continued across endless fields sown with various grains. Every ten kilometres, we would ask how much farther we had to go. And then, at last, we would see the village sign and a turn to the left. But our turn was the next one, onto Zelena Street. The new asphalt road, black with a bluish sheen, glistened in the sunshine after the rain.

The first thing my sister and I did upon arriving was race headlong towards the water. Near our grandparents’ house, there was both a river and a pond.

There it was before us: our own little green world, like a real jungle. What interested my sister and me most was whether the water level in the pond had dropped. It was one of three ponds in the village, fed by the waters of the Vydava River. When the water was drained, the pond turned into a muddy bog with a little stream running through the middle. But when it was full, we could spend the entire summer happily swimming there.

That year, the pond was full. In an instant, we kicked off our shoes. The sun scorched our heels, and we imagined we were walking on lava rather than across a narrow wooden footbridge. We could barely contain our excitement and immediately began testing the pond’s depth with our feet. Our feet sank into the mud up to our heels, and the water near the bank came up to our knees. Farther out, it grew deeper, reaching neck height at its deepest point.

“I’ve been waiting all year for them, and the first thing they do is run off to the river!” Grandma called to us.

She stood by the footbridge, a short woman with a round face and a smile that never left her face. Even when neither of us listened to her, she never scolded us. At her feet stood Tymko, who refused to step onto the footbridge and instead meowed loudly. He had caught the scent of fish — the pond was teeming with them. The cat prowled along the water’s edge, unwilling to get his pristine paws wet. But sometimes his predatory instincts won, and he dipped his claws into the water, trying to catch his prey. Thousands of tiny fish darted along the shore, while Tymko watched this aquarium beneath the blue sky.

In the mornings, while Grandma and Grandpa tended to their chores, my sister and I explored the house. We were a little older that year and took turns sleeping for a week at a time in the “royal” bed. That was what we called the tall bed on wheels, with its green wrought-iron headboard and footboard.

Grandma had prepared a large goose-down quilt for each of her granddaughters. They were comfortable to sleep under in both winter and summer. Each of us also had two enormous pillows that Tymko longed to leap onto and curl up in for a warm nap, without asking permission. But according to village tradition, he was not allowed past the porch. Still, whenever the adults weren’t looking, we let him sleep on those pillows.

In the hallway, behind the door, stood a blue ladder leading up to the “mountain” — the attic. Whenever something needed to be brought down from there, people would say, “Go climb up the mountain.” It was frightening and fascinating at the same time.

The storage space beneath the roof became the site of our first archaeological explorations. My sister and I were forbidden to go up there without adult permission. And anything labelled off-limits always meant one thing to us: we simply had to investigate.

We took turns keeping watch by the window to see whether any of the adults were approaching the house. Meanwhile, one of us would climb up to the attic. There were so many unknown “treasures” waiting for us: chests and suitcases filled with clothes and all sorts of things.

My sister whispered:

“You go first. I’ll keep watch.”

It was just like a spy movie… A moment later, I felt as though I were inside an Egyptian pyramid. I rummaged quickly through the chests, keeping one ear tuned to my sister in case she gave me a warning that someone was coming.

Grandma’s pre-war dresses, Mum’s childhood toys, old pots, a shoemaker’s tools, a kerosene lamp, a metal canteen, high-heeled shoes — I found all of these in barely five minutes.

Then a chest lightly covered with straw caught my attention. What was inside? I tried to open it, but it was locked. Could it hold the secrets of our ancestors?

Just then, my sister signalled that someone was approaching the house. I hurried to leave no trace of our expedition. Suddenly, something struck me on the shoulder. I dashed down from the attic as fast as I could — only to discover that Tymko had given me a fright! Unfortunately, our expedition would have to be suspended until the next suitable opportunity.

Grandma came onto the porch. In her hands, she carried a pot of food fresh from the oven.

“And what sort of little ragamuffins are these?” she said, using the local word neheleidy. “Come on, wash your hands and have some kuleshyk. And put your sweaters on — it’s cold outside.” Her words were full of care, accompanied by a warm smile.

My sister and I ran off guiltily to fetch our clothes and then went to breakfast. As we crossed the entrance hall, we kept glancing towards the attic. So many discoveries were waiting for us up there. Perhaps that was why we would both later choose to study history at university?

Tymko had turned out to be a poor scout. His fur was covered in straw. Hopefully, Grandma wouldn’t notice, or she would immediately realise that we had been up in the attic…

We were so happy in the village that when our parents came to collect us in August and offered to take us to the seaside, we refused. We would rather stay with Grandma for a few more weeks, right up until the first of September.

Author’s Note

Originally published in Ukrainian as “Канікули на вулиці Зеленій” in Indigo, №6 (129), 2025, pp. 79–81.

Translated into English by the author.

Zelena means “green” in Ukrainian. Kuleshyk is a diminutive form of kulish, a traditional Ukrainian dish made with millet groats.

Blossom. Photograph by the author.

© 2026 Tetiana Yatsechko-Blazhenko. All rights reserved.

The archive was pleasantly cool, despite the summer heat outside. I was carefully going through old documents, searching for my relatives. These books were silent treasures. How many family secrets did they still hold?

“Here are the records you requested,” the archivist said, wheeling a cart loaded with documents over to my table.

I opened one of the century-old church registers, dating back to 1927. My eyes scanned the names… Oksenia, Palazhka, Tetiana, Varvara. They were my grandmother’s neighbours. The names took me back to the 1980s, to summers spent in the village.

Every summer, I would spend three months with my grandparents in their village in Ukraine’s Khmelnytskyi region.

My grandmother’s house stood beside the road, not far from the church and the market. It sat slightly below road level, so everyone passing by was visible, almost as if walking across a stage. Those on foot or riding in horse-drawn carts would greet her, nod, or call out to Grandma Tetiana to share the latest news or ask how she was feeling.

A paved path led from the house to the farmyard, where there was a summer kitchen, a barn, and a garage. The farm buildings were relatively new, built in the 1960s, after the war. My grandfather used to tell me that whenever someone built a house, the whole village would come together to help.

The large traditional oven was the heart of the summer kitchen. It was used for more than cooking. Resting on it were little bags made from scraps of fabric, all sewn by my grandmother herself. Flour, beans, nuts, dried apples and pears, poppy seeds, mint, buckwheat, peas. Each little bag held a taste of childhood. When Grandma wasn’t looking, my sister and I would climb onto the stove and peek inside every one of them.

“Come on, get down before you fall!” Grandma would gently call out to us. Sweat beaded on her forehead; she had just hurried in from the vegetable garden, where the soil was rich and black.

Caught in the act, we climbed down with our little “treasures” from the stove in our hands. We would spread them out on a bench beside the flower garden, beneath the mulberry tree, which we called morva.

Grandma’s flower garden seemed to bloom all year round, except in winter. There were flowers of every kind: gladioli in every colour, marigolds, violets, tulips, gerberas, and our favourite pink bleeding hearts.

When the village children went back to school on September 1, they would often ask Grandma for flowers. She never turned anyone away, happily giving them bouquets. Somehow, the flowers kept multiplying. They gently embraced the house and the little blue porch on both sides.

Grandma picked flowers for herself only for Makovii, a traditional Ukrainian religious holiday celebrated in August. She would make a small bouquet, which always included marigolds.

On Sundays, Grandma liked visiting her friends, neighbours, and distant relatives. Whenever we went with her, she would bake pyrizhky beforehand — small filled pastries. She got up every morning at five and cooked delicious meals for us and Grandpa in the oven before breakfast. Lunch and supper brought different dishes. How did she find the time to do it all? The pyrizhky for our visits were baked in the morning, too, while we were still asleep.

She put a little jar of milk, a piece of homemade butter, and several apples into a basket alongside the pyrizhky. Then she covered everything with a cloth to keep the insects away.

She always took us with her. We put on our little dresses, braided our hair, and walked slowly down the street, trailing behind Grandma. Sometimes we went along the riverbank. The path from our house followed a river that widened into a small pond. Tall ash trees lined both sides. Growing beside the water in such fertile soil, they had become giants. Thousands of birds called and answered one another in their crowns. It was like a little jungle.

At last, we reached a house about a ten-minute walk from ours. It was smaller than Grandma’s, low, with a thatched roof. It was clear that her friend had no livestock, ducks, or chickens. Her health was no longer good enough to manage a household and tend animals.

In those days, many village women reached retirement with their health already worn down by years of work in agricultural brigades. They had hoed acres of fields under the sun, in the rain, and in the wind. They had stacked hay and carried heavy sacks and baskets. The consequences showed themselves later: twisted hands and fingers, stooped bodies. Neighbours helped women like these, bringing them food and vegetables from their gardens.

We arrived at Grandma’s friend’s house. The smiling elderly woman greeted us at the gate, leaning on a wooden walking stick.

“How are you, Palazhka? How are things?” Grandma asked, kissing her friend three times.

“Getting by, Tetiana. And are these Nataliia’s girls? My, how they’ve grown! You’ll soon catch up with your grandma. Here, take a little treat.”

Grandma’s friend smiled at us, reached into her apron, and pulled out some hazelnuts, which she offered to my sister and me. We were delighted.

The two friends sat down on a bench beside the old clay house and talked about the weather, their health, and who had died. My sister and I went inside.

The ceilings were low, and the walls were so white with limewash that they had a faint bluish tint. The small oval windows seemed like portals to the past. Everything inside was neat and tidy. Photographs hung on the walls: people in their youth and those who were no longer alive. The furniture consisted of a bed, a table, a few chairs, a wooden chest, and a wardrobe.

Beside the photographs were icons and embroidered ritual towels known as rushnyky. In Bilohorodka, women often made their own framed icons. My grandmother would buy a frame with glass and a printed icon, then make flowers out of the foil from sweets to decorate it.

Icons like these could be found in every room, in one or two corners. Embroidered rushnyky framed them. Stiff with starch and brightly coloured, they were decorated with flowers and fantastical birds that gave a child’s imagination free rein. Grandma said they were heavenly birds and that they protected the house from all evil.

Perhaps she knew something we didn’t.

“We’re closing for a ten-minute ventilation break,” the archivist’s words brought me back to reality.

I had managed to write down a few more surnames. Good. I would return tomorrow to look for my relatives and, no doubt, remember something else about the village.

I glanced at the clock. Lunchtime.

Oh, to be at Grandma’s right now, eating cherry varenyky or pyrizhky filled with tsukerky.

Have you ever tried them?

Author’s note

Originally published in Ukrainian as “Село в тіні ясенів” in Koromyslo: An Anthology, compiled by Alina Shevchenko. Kharkiv: Ukr-Publisher, 2025.

Translated into English by the author.

Grandma’s Garden. Photograph by the author.

A note on Ukrainian food: Varenyky are traditional Ukrainian dumplings, often filled with fruit, such as cherries. Pyrizhky are small filled pastries. Tsukerky is the Ukrainian word for sweets or candies. In this story, they are part of the flavours and memories of my childhood at Grandma’s house.

© 2026 Tetiana Yatsechko-Blazhenko. All rights reserved.

Столітні світлини з родинного альбому Наталії Костянець із Полтавщини зберігають не лише красу традиційного українського вбрання, а й драматичну історію порятунку.

У роки Голодомору старовинні дукачі, вишиванки та плахти стали для багатодітної матері єдиним шансом виміняти їжу та вберегти від голодної смерті п’ятьох дітей. Унікальні кадри 1911 року та спогади про родинні реліквії, які перетворилися на справжню ціну життя.

Перша світлина на якій бачимо пʼятеро українок у чудових традиційних костюмах і прикрасах датується 1911 роком. Пані Наталія так коментує нашим читача це фото:

“На цій світлині — моя прабабуся Гриценко Христя Пилипівна (у дівоцтві Кусова), 1893 року народження. Фотографія зроблена у 1911 році, коли їй було лише 18 років. Вона сидить зліва”.

Прабабуся Наталії народилася і проживала в селі Велика Павлівка Зіньківського району Полтавської області. Була із сім’ї середняків.

ДУКАЧІ В ОБМІН НА ЇЖУ

Наталія Костянець розповіла історію про те, як прикраси її пращурки колись врятували цілу родину:

“На шиї у прабабусі — дукачі. Тоді це була не просто прикраса, а частина українського традиційного вбрання. Та мало хто міг подумати, що через два десятиліття ці дукачі стануть справжнім порятунком для її дітей. У 1932 році помер чоловік, і прабабуся залишилася сама з п’ятьма дітьми на руках. Найменшій донечці Галі тоді ще не виповнилося й року. Настав страшний Голодомор 1932–1933 років. Щоб урятувати дітей від голоду, прабабуся змушена була міняти свої найдорожчі речі — дукач, вишиті сорочки, плахти, керсетки, стьожки та інше українське вбрання — на продукти”.

Такі історії були непоодинокі. Саме тому, сімейні реліквії, які бачимо на фото не успадкували сучасні українки від своїх прабабусь

З розповідей своєї прабабусі Наталія знає, яким не простим життям було українців:

“За харчами вона ходила далеко від рідного села. Вранці вирушала в дорогу, а поверталася пізно ввечері. Несла те, що вдавалося виміняти: лушпиння з картоплі, пшоно та інші продукти, які допомагали прогодувати дітей. Так, поступово, її прикраси та одяг перетворювалися на їжу. Те, що сьогодні ми сприймаємо як безцінну культурну спадщину, тоді ставало ціною життя. Найважливіше — усі п’ятеро дітей вижили. Прабабуся Христя Пилипівна прожила довге життя і померла у 1981 році. Майже до останніх своїх днів вона залишалася веселою, доброю та щирою людиною. Розповіді про її доброту й людяність пам’ятають у селі й досі”.

На другому фото 1950 року бачимо доньок Христі. Зліва на право: Олександра (1929–1987), Антоніна (1926–2011) та Галина (1932–2024).

“Одна із доньок Христі, Антоніна(1926–2011) була моєю бабусею. Якби не ті дукачі, не було б мами, мене та моїх синів”, — коментує Наталія.

Сьогодні світлини столітньої давнини з родинного архіву Наталії Костянець сприймаються не лише як безцінна культурна спадщина, а як доказ неймовірної сили та самопожертви українських жінок. Традиційні дукачі й вишиванки, створені з любов’ю нашими предками, у найтемніші часи історії виконали найважливішу місію — зберегли життя майбутнім поколінням. А світла пам’ять про прабабусю Христю, яка зуміла перемогти голод і зберегти родинне тепло, продовжує жити у серцях її нащадків.

Далі буде…

Originally published at https://ukrainky.com.ua on September 24, 2026.

Валентина Зусько — народна майстриня НСМНМУ, дослідниця та носійка традиції вишивки Любешівщини, що на Волині. Розпочавши з відновлення власної родинної спадщини та вишивки своєї бабусі, вона взялася за ширшу справу — відродження традицій цілого краю. Досліджена нею техніка “ретязь за контурами малюнка” увійшла до переліку нематеріальної культурної спадщини Волині, а відтворений нею традиційний костюм у 2025 році визнали найкращим на конкурсі в етнопарку “Ладомирія”. У 2026-му роботу Валентини Зусько відзначили спеціальною нагородою “За унікальність”.

— Валентино, якщо повернутися до початку: хто у вашій родині навчив вас дивитися на вишивку не просто як на рукоділля, а як на частину пам’яті?

— Ніхто. Вишивка просто була в хатах на іконах, на рамках, на Різдво й Паску під хліб, підризники на ліжках. Це була повсякденна норма інтерʼєру й традицій. Ми не дивились на це як частину памʼяті.

— Якою ви пам’ятаєте свою бабусю Анастасію? Вишивка була в її житті щоденною справою, святковим заняттям чи чимось більшим?

— За моєї пам’яті баба ніколи не вишивала при мені. І в нас говорять саме «баба». Помʼякшувальних форм слова не використовували ніколи.

— У вас збереглися фотографії вашої бабусі та інших жінок Любешівщини 1950-х років. Що ви сьогодні бачите на цих світлинах такого, чого не помічали б без досвіду дослідниці?

— За моєї пам’яті баба ніколи не вишивала при мені. І в нас говорять саме «баба». Помʼякшувальних форм слова не використовували ніколи.

— Коли ви зрозуміли, що за старою сорочкою чи фотографією стоїть ціла історія, яку потрібно відновити?

— Коли побачила речі з Любешівщини в продажі в інтернеті. Будь-які спроби з’ясувати, кому вони належали, виявилися марними. Зазвичай продавці цього не фіксують і не діляться такою інформацією. Другим випадком була фотографія весілля з села Вʼязівне, на якій були присутні майже всі родини села. Наречена ще проживає в цьому селі, а всіх гостей на фото, в тому числі й нареченого, вже немає з нами. Всі одягнені в народні строї. Кожна пара на світлині — це історія роду, їхнього життя, родинні звʼязки, де проживали, як дружили родинами. Це дуже цікаво.

— Що в традиційній вишивці рідного краю сьогодні найважче зберегти: техніку, орнамент, матеріали чи саме знання про те, як і для чого це створювали?

— Орнаменти — це найважливіше. Кожна сорочка унікальна і в єдиному виконанні. Це саме стосується й хустин, фартухів, рушників. З техніками вишивки вже простіше, а от з тканням дуже складна ситуація. Також важливо знати як і для чого використовували ту чи іншу річ і яку саме вона мала локальну назву. Нещодавно записала, що святкову жилетку в селах Вʼязівне, Проходи, Великий Курінь називали «кітле(и)ця». Також в селі Залаззя наречена мала дві спідниці й два фартухи на два дні весілля. Червону — на перший день, білу — на другий. Вони мали нашиті стрічки або аплікації.

Також поки не можу знайти оригіналу весільного вінка, щоб побачити матеріал і форму квітів, хоча дослідила, що одна й та ж майстриня виготовляла і вінок і весільні ікони, в середині яких були паперові квіти. Саме в іконах бачу ці старі (1950–1990 років) ручної роботи квіти з паперу. Форму й матеріали також важливо бачити. Без цього фактично неможливо створити реконструкцію речі.

— Чи траплялося під час досліджень, що одна знайдена річ, фотографія чи розповідь повністю змінила ваше попереднє уявлення про місцеву вишивку?

— Це було п’ять рушників з однієї хати, й три з них вишиті різними швами гладі. Їх я передала до Музею Івана Гончара у Києві, а вони описали, що гладь «в прикріп» і «ретязь за контурами» — це просто гладь. Тоді я почала писати їм із проханням повторного перегляду, бо ж я бачила, що шви різні. Ця історія забрала майже рік часу.

Також згадую про «кітлицю». Записала аудіо в експедиції про святковий одяг і чую: «Нарадила кітлицю да пушла на музики». Перепитую — і так, далі цитата: «Камізельку з чого-нибудь шили, а кітлиця хороша, розшита лєнтами».

«Севрето» — це вид ткання, який був дуже поширений на Любешівщині. Віднайти локальну назву — справжнє щастя. Багато розповідають як ткали, а от показати ніхто поки не згодився. Позабували люди.

— Чи є річ або фотографія, знайдена вами за останні роки, яку ви назвали б своєю найважливішою знахідкою?

— Наразі це новий тканий килим і колекція з 12 весільних тканих вишитих севретяних рушників однієї нареченої. Унікальна знахідка, ще й з історією майстрині.

Також старі фотографії весілля — не лише з великими вінками наречених, а й із паперовими шитими шапками дружби й підкоровайшика. Мені надіслали на опрацювання світлину з весілля, де дружба в шапці «капчук» і з нагайкою. Єдина поки така. За нею послідувало ціле дослідження й описи, з чого шили, для чого й для кого, яка суть використання й звичаю носіння цієї шапки на весіллі.

— У 2025 році ваш відтворений автентичний костюм визнали найкращим. Що потрібно знати й уміти, щоб сьогодні відтворити костюм так, аби він був справді автентичним, а не просто стилізацією під минуле?

— По-перше, знати, з яких елементів складається костюм (стрій). Якими техніками вишито, якими нитками, на якій тканині та якими швами зшито. Якщо відтворення йде по світлині — які кольори ниток поширені локально в селі. Максимально зібрати описи свідків і, по можливості, фото подібних за описом речей. Мені було і простіше, й складно водночас. Я мала оригінал на опрацювання — це дуже спрощує роботу. Проблема в тому, що це була перша річ, яку я вишивала гладдю. Але, оцінюючи результат, точно можу сказати, що все вдалось якнайкраще.

Повна версія розмови на Українському Тижні.

Originally published at https://tyzhden.ua on September 15, 2026.